Каталог статей

       Дитинство та юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше вона жила в с. Димка, а з 1891 р. ‒ у Чернівцях.
       Ольжин батько, Юліан Якович, знав безліч українських народних пісень, любив мистецтво, був наполегливим і працелюбним, вивчив німецьку мову, склав іспити й дістав посаду судового радника. Мати майбутньої письменниці, Марія Йосипівна, походила з українізованого німецько-польського роду Вернерів. ЇЇ предок, Захарій Вернер, був німецьким письменником-романтиком, від якого буковинська письменниця перейняла романтичний ідеал, схильність до ірраціонального, художню форму «драматичної долі», неприйняття жорстокого світу. Згодом в «Автобіографії» письменниця розповіла про свою родину: батьків, п’ятьох братів і сестру Євгенію.

        Склалося так, що кожен із родини Кобилянських залишив певний слід у житті письменниці. Усі в сім’ї захоплювалися народною творчістю. Фонди Чернівецького літературно-меморіального музею О. Кобилянської зберігають родинні збірники із записами українських, російських, польських, сербських народних пісень і пісень літературного походження. У родині панувала традиція: у визначні дні занотовувати  в альбом винуватця врочистостей улюблену пісню, вірш або ж уривок із якогось твору. Найвартісніший альбом – брата письменниці Юліана. Він допомагав Ользі добирати книги для читання, давав поради щодо творчості, був палким поціновувачем театрального мистецтва, грав у самодіяльних виставах, добре співав. Причому часто співав разом з Ольгою.

        Парадоксально, але навіть у своїй згуртованій щирістю родині О. Кобилянська вперше збагнула й нерівність чоловіка та жінки, що була запрограмована ментальністю тогочасного суспільства: батьки дбали, щоби вивести в люди синів, бо ж від їхньої освіти, від здобутого фаху залежатимуть  створені ними сім’ї, а дівчата мусили знати три «К»: Kinder, Kirchen und Kuchen (дітей, церкву і кухню відповідно). Отже, сім’я певною мірою дала підстави О. Кобилянській в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху» наголосити: «Коли в родині з’явиться синок − родина тішиться, коли з’явиться дівчина − сумують. Чому то так? Чому воно, сиротятко, принесе уже малесеньким життям своїм сум з собою. Воно тому так, що доля його непевна. А непевна тим, що не знати, чи здобуде собі чоловік, котрий мав би стати їй кормильцем і заступником вітця й матері, чи ні».

       На Буковині австрійський уряд проводив політику онімечення, тому не відкривав українських культурно-освітніх закладів. Майбутня письменниця у 1877 році закінчила чотирикласну німецьку школу в Кімполунзі, а далі навчатися їй не судилося.

       Чим тільки не займалася, що тільки не студіювала майбутня письменниця з небуденним розумом, з тонкими емоціями і пристрасним прагненням до повнокровного, кипучого і творчого життя ‒ і то при скрутних матеріальних обставинах батьків, будучи постійно хатньою робітницею... Вона захоплювалася малюванням, музикою (добре грала на піаніно), кінним спортом, брала участь в аматорських виставах, навіть мала намір спробувати щастя на професійній сцені. Над усе любила природу, серцем відчувала її. Пішо і кінно робила мандрівки в гори, де шукала едельвейсів ‒ і знаходила! Вона відвідувала старовинні фортеці й монастирі в Сучаві, Молдавиці й Путні, її вабили культурні центри Галичини, Буковини, Наддніпрянської України, слов’янських країн, хоча обставини життя не давали змоги в далеких подорожах розширювати свій кругозір. Душа рвалася у світ, до людей, а життя змушувало молоду дівчину, а згодом і письменницю обмежувати свої культурно-географічні координати, бути домашньою господинею і тільки у вузьких проміжках часу займатися улюбленою справою ‒ літературою.

      Ольга постійно займалася  самоосвітою: багато читала, брала приватні уроки з української мови. Згодом вона як вільна слухачка відвідувала лекції з української літератури  в Чернівецькому  університеті.  Допитливість спонукала її до постійної праці над художніми й науковими книгами, ознайомлення з працями філософів, соціологів, істориків. Вона захоплювалася Гейне, Шиллером, Толстим, Шевченком, Франком, Марком Вовчком, Лесею Українкою. Так сформувалася високоосвічена передова жінка.

        У віці 13-14 років майбутня письменниця пише вірші німецькою мовою.

       У 1880 р. написане перше німецькомовне оповідання О. Кобилянської «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», у 1883 р.  «Воля чи доля». Потім були створені алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), оповідання «Вона вийшла заміж» (1886 ‒ 1887).

       Умовно названий «кімполунзький» період ранньої творчості знаменний і переломом у світогляді Ольги Кобилянської, який спричинило знайомство письменниці 1881 року з Софією Окуневською − широко освіченою як на свій час жінкою, яка першою в Австро-Угорщині здобула в Цюріху вищу медичну освіту. Від С. Окуневської Ольга Юліанівна почерпнула багато знань, зокрема з обсягу громадсько-культурного життя.

       Саме їй молода письменниця зізналася, що спрага до творчості у неї не переробна: «Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що треба писати не по-німецьки, а для свого народу − по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою».

       За посередництвом Софії молода авторка познайомилася з Наталею Кобринською, яка пропагувала жіночий рух у Галичині. Ольга Юліанівна стала членом «Товариства руських жінок на Буковині».

       Улітку 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», уміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь  «Дещо про ідею жіночого руху» (1894), в якій захищала рівність прав на освіту жінок і чоловіків.
      На першій порі писала рівночасно по-німецьки і по-українськи. Німецький текст був першим варіантом, а остаточний − український. Оповідання німецькою мовою почали з’являтися в пресі. Українською мовою поки що не друкувалися… Одним редакторам не подобався зміст, іншим − невироблена мова.

       Вони були різні за змістом і розміром − ті твори, що потім один за одним пішли в друк. У них уже вироблялася вдача улюблених героїнь Кобилянської. Усі її героїні були чимось схожі одна на одну, а разом із тим − неповторно-відмінні.

      Питання емансипації жінки було в полі зору Ольги Кобилянської, стало однією з ідей її прозових творів. Вона писала, що жінці слід забезпечити право особистої самостійності, психологічної незалежності і свободи від норм «загальноприйнятої» моралі антигуманного суспільства.

      1894 ‒ 1896 роки були знаковими у творчості Ольги Кобилянської. Вона опублікувала повісті «Людина», «Царівна», новели «Жебрачка», «Природа», «Аристократка», «Час», «Мати Божа», «Банк рустикальний», перекладала твори Марка Вовчка і Юрія Федьковича німецькою мовою. ЇЇ новели побачили світ польською, чеською, французькою і німецькою мовами.

       О. Кобилянська була віруючою людиною. Це засвідчила своїм життям і творчістю, але вірила своєрідно. Їй не можна приписати ні релігійного фанатизму, ні атеїзму, як це намагалися зробити радянські ідеологи, трактуючи крізь вигідну для них призму твори письменниці «На полях», «За готар»,        «У св. Івана». В втобіографії «Про себе саму» читаємо: «Мати моя не була побожна…в звичайнім значенні слова. Її бачили лиш рідко в церкві з дітками (по більшій часті − з нами двома дівчатками), вона не мала на те часу. Зате, коли дітвора вилетіла з хати в свято, неділю, мов з вулія, вона брала за  молитвеник свій і, усівши …десь в куток якоїсь софи, почала молитися. Тоді ніхто з дітей не переривав припадком коло неї… звільняв ходу й відходив уже на пальцях: мама молилася [виділено О. Кобилянською.  −Б. Ю.]. Не дивилася ні на кого… й не говорила… бувала тоді якась така інша, така, як свята».

      Тож природно, що О. Кобилянська, реагуючи на закиди про те, що вона, мовляв, не ходить до церкви, писала в листі до О. Маковея від 21 квітня 1899 року: «Се правда, що я тут не ходжу до церкви, але як я на силі − я ходжу. Я не можу з великою публікою враз молитися, але се, може, тяжко такому поняти, котрий ціле своє життя комедію грає».

     У 1899 році  вийшла друком збірка  новел «Покора», що принесла Кобилянській визнання і славу. На талановиту письменницю з Буковини звернула увагу Леся Українка, відзначивши, що Кобилянська її цікавить як талант і людина. Це були споріднені, шляхетні душі, які своє життя присвятили утвердженню краси, гуманізму, мріючи про відродження соборної України. Духовно підтримала Ольгу Юліанівну стаття Лесі Українки «Малоросійські письменники з Буковини», оприлюднена 1899 року в Чернівецькій газеті «Буковина». Поетеса резонно писала: «Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літературі − се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує».

      У 1902р. письменниця написала соціально-психологічну повість «Земля».   У 1903р. Ольга зібралася вдруге поїхати до Києва ‒ на ювілей М. Лисенка. Та важко захворіла мати, і вона змушена була залишитися вдома. Тяжка праця по господарству, а також простуда викликали хворобу в самої О. Кобилянської. Наприкінці 1903 р. її розбив частковий параліч. І хоча лікування на німецьких та чеських курортах до певної міри знешкодили наслідки недуги, починаючи з 1903р. вона постійно хворіла, а коштів на систематичне лікування не вистачало.               

       Приблизно в той самий час, на початку 1900-х pp. О. Кобилянська переживає драму особистого життя, пов’язану з іменем Осипа Маковея. Його значення в долі письменниці неможливо недооцінити: саме він, здавна приятелюючи з О. Кобилянською, стимулював її творчість, був першим проникливим професійним критиком; саме Маковей на сторінках редагованих ним видань уводив майбутню письменницю в культурне середовище. Тривалі дружні стосунки, які виникли між ними із взаємної симпатії переросли в почуття кохання. О. Кобилянська мріяла про одруження, і навіть першою заговорила про це. Проте О. Маковей несподівано одружився з іншою жінкою. Такий невмотивований учинок з боку коханої людини боляче вразив письменницю: до кінця життя О. Кобилянська залишалася самотньою.

        У 1909р. письменниця написала лірико-романтичну повість «В неділю рано зілля копала», взявши за основу пісню Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю». Про Гриця писали К. Тополя і М. Старицький, десятки більших і менших письменників. Але ніде ця пісня в письменницькій інтерпретації не досягла такої краси втілення, такої сили розкриття характерів, не стала гімном гарному поетичному коханню, як у повісті Ольги Кобилянської.

       Протягом 1915 ‒ 1923 pp. О. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розпуку і біль, викликаних драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною ‒ «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда» (усі ‒ 1917р.), «Сниться» (1922), «Зійшов з розуму» (1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить...» (1927). У Харкові 1926 ‒ 1929 pp. виходить дев’ятитомне зібрання творів письменниці.

       У 1941 році під час розбйницього нападу німців на Радянський союз Ольга Юліанівна Кобилянська, прикута до постелі, не змогла евакуюватися в глиб повернутої їй Батьківщини. Вона примушена була залишитися на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території.

       Важкі ці дні були для письменниці. Їй довелося ще раз почути стогін рідного народу своєї Буковини, побачити й відчути злочини фашистських загарбників, ще раз зазнати переслідувань з боку румунської сигуранци (охранки). Кати переслідували Кобилянську до останніх хвилин її життя. Навіть більше ‒ німецько-фашистські загарбники намагалися принизити світлий образ Ольги Юліанівни навіть після її смерті.

      Як відомо, хвороба закінчилася смертю Ольги Кобилянської, від чого поліція невимовно зраділа. Щоб генеральна дирекція більше не запитувала про неї і не ламала собі голови над тим, яких вжити заходів, Чернівецький інспектор поліції 4 травня 1942 року надіслав до Бухареста повідомлення такого змісту: «З приводу вашого листа №62572 від 13 жовтня 1941 року маємо за честь доповісти, що письменниця… Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року і була похована в Чернівцях» ( справа 40, арк.394). 

       Померла О.Кобилянська 21 березня 1942 року о пів на другу годину дня на 79-му році життя. «Всі її бажання, заповідані в тестаменті щодо її особи, як слід були виконані. Одягнено покійну в правдиве лляне білля, в оксамитову блузку і старинну шовкову спідницю (ще від її матері). Голова була оповита в шовкову з мережива хустину, далі укрито тіло квітами і одним лавровим вінком. Домовина була прикрашена вінками і один з них був останнім привітом з її улюблених гір, зв’язаний із смеречини і шишок», − читаємо далі в спогадах Олени Олександрівни.

Місцева преса відмовилася вмістити на своїх шпальтах повідомлення про смерть, а в посмертному оголошенні, видрукуваному на окремих невеликих аркушах, цензура зі словосполучення «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Були затримані на пошті телеграми, що сповіщали про день похорону. Тож, коли буковинці прощалися з О.Кобилянською, в’їзд до міста окупанти заборонили, через що багато шанувальників таланту видатної української письменниці так  і не змогли провести її в останню путь. Прощальне слово виголосила давня знайома письменниці, вчителька Ольга Равлюк. Спочиває письменниця в сімейному склепі на міському, Руському, як його найчастіше називають, цвинтарі, квартал №72.

      Збереглася чернетка некролога, написаного А. Малишком. У фондах Центрального державного архіву-музею літератури України серед рукописів поета є зошит, позначений №23. Між віршами, створеними в 1942 році, прочитаємо й рядки, присвячені письменниці. Завершувався некролог словами, якими скористалися кілька радянських газет, що їх згодом постійно цитуватимуть учителі української літератури: «Полум’яна патріотка, вірна дочка українського народу Ольга Юліанівна Кобилянська весь свій хист віддала народові, що віддячував їй щирою любов’ю і пошаною… Ім’я Ольги Кобилянської, її палке і щире слово, її твори завжди житимуть в народі…Твій народ буде вільним, щасливим, воз’єднаним…».

       Пам'ять про О. Кобилянську жива, як і живі високохудожні твори письменниці. Вона не завжди була точна у висловах. Але навіть у лихих обставинах цісарської Австро-Угорщини вона піднеслася на таку височінь, на яку з подивом і повагою поглядають усі народи. Така українська письменниця Ольга Кобилянська, яка так добре і так точно сказала про себе: «Хвилюючись, кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі».

Література

1. Вознюк В. А. Ольга Кобилянська; худож. ‒ оформлювач О. М. Артаменко. ‒ Київ: Укрвидавполіграфія, 2012. − 152 с.

2. Кобилянська О. Слова зворушеного серця: Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади. ‒ К., Дніпро, 1982. ‒ 359 с.
3. Лещенко М. Ольга Кобилянська: Літ. портрет. ‒ Київ, 1973. ‒ 171 с.
4. Левченко Г. Зачарована казка життя Ольги Кобилянської. Психоаналітична студія. ‒ Київ: Книга, 2008. ‒ 224 с.

 5. Наукові записки. Серія: Літературознавство/ За ред. проф. М. Ткачука. – Тернопіль: ТНПУ, 2010. – Вип. 29. ‒ с.19 ‒ 28.

6. Павличко Д. Туга і непокора // Павличко Д. Магістралями слова. ‒ Київ, 1977.
7. Павлишин М. Ольга Кобилянська: проситання. ‒ Київ: Акта, 2008. ‒ 357 с.

8. Панчук Е. Гірська орлиця: Спогади. ‒ Ужгород, 1976. ‒ 122 с.
9. Томашук Н. О. Ольга Кобилянська. ‒ Київ: Дніпро, 1969. ‒ 236 с.
10. Леся Українка. Малорусские писатели на Буковине // Леся Українка. Твори: У 10 т. ‒ Київ, 1965. ‒ Т. 8.