О, любий Шевченко!
О, любий Шевченко,
Ти батько віршів!
Крізь силу твоєї рими
Чується шепіт віків.
Готов ти був життя віддати,
Та серце в боротьбі не згоріло,
Людям щастя просвіщало
Само не стерпіло…
Твою думку цінують усі-
Старі й малі,
Без тебе занепала б країна
Наша рідна ненька Україна!
Щирість душі
І жага до свободи -
Ці риси від тебе
Йдемо по життю з ними впевнено!
Ми твої нащадки, вірнії діти
Зробим усе, як звучить в заповіті:
Не полишимо ні свободи, ні віри
Гідно і творчо будемо жити!
Автор: учениця 9 класу Охрименко Єлізавета
Рідна мова
Між братніх мов,
Мов спів солов'їний
Українська мова
Звучить так рідно!!!
Люблю до болі
Нашу рідну мову,
Бо вона дарує благодать
І цвіт віршів навколо
Наша мова не забута навіка!
О рідна мово,
Ти даєш поету крила,
Що підносять думки в вишину!
Віддаєш фантазії вітрила
І мудрості людської глибину.
Автор: учениця 9 класу Охрименко Єлизавета
Об’єднаймося ж, брати мої!
Тарас Шевченко раз сказав:
«Об'єднаймося ж брати мої!»
Він це в Кобзар свій написав
Й передав нам слова свої.
Україна наша вічна, сильна,
Повна радості, барвистості, краси,
Україна-незалежна, вільна,
Омивається річками й краплями роси.
Слова, даровані поетами, важливі,
Тому що серце їх нам віддало.
А серце над минулим думати не вміє-
Воно засяяло, помріяло й дало.
Автор: учениця 8 класу Литвиненко Анастасія
Автор: учениця 9 класу Литвиненко Анастасія
Притча про братів-українців
Країна страждала від постійної боротьби, чорнобриві дівчата чекали з війни чорновусих парубків, але ті помирали, діти заливалися слізьми, соловейко в гаю наспівував сумну пісню. Україна втрачала свою славу та велич. Саме тому Ісус спустився з небес на землю й попрямував на Україну. Шлях вкривали холодні тіла синів України. А ті, хто залишився в живих, забули про любов до рідного краю. Воювали лише тому, що так наказали, а не для свободи та світлого майбутнього Батьківщини.
Уночі весь народ почув слова: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві. І в огні її, окраденую збудять…Ох, не однаково мені». Люди подумали, що ці слова їм наснилися. Але наступної ночі Ісус знову нашіптував їм вірші Тараса Шевченка: «І збудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України, і світ ясний, невечірній тихо засіяє…Обніміться є, брати мої, молю вас, благаю!». Та люди залишалися сліпими до проблем рідного краю.
Тоді Бог сказав: «Діти мої, народе мій великий, оскільки ви не чуєте моїх настанов, я зав’яжу вам очі. Ви будете жити в темряві й відчуєте те, чого не чули, і побачите те, чого не бачили».
Люди обурилися, тому що не вважали себе винними й продовжували займатися своїми справами, не зважаючи на зауваження Господа. Наступного дня народ «осліп». Тільки в цю мить вони відчули єдність. Настало прозріння:
Шумить колосся в полі,
Над ним небес блакить,
Все це-послання долі
У цю щасливу мить.
Сонце у крайнебі сяє,
Лине сміх з усіх сторін,
Кожен свій куточок має
Серед рідних стін.
Але доля шлях змінила,
Кров струмить замість річок,
Ворожа сила землю нашу почорнила
І зігріває душу лиши вогонь свічок.
У кайданах стоїть босоніж
Вкраїна-мати наша рідна,
Всі ночі у неї безсонні,
Але ж вона ні в чому не винна.
Всі хочуть не існувати, а жити,
Кладуть на плечі найлегшу ношу,
Але чи можна так губити
Те, в що ми вклали душу?
Усе, що здавалося не важливим ‒ стало для людей особливим. Вони почали чути один одного, говорити про проблеми навколо, вони відчули біль рідної землі. Суспільству не залишалося нічого іншого як об’єднатися заради спасіння й вибачитися перед Ісусом за зневагу. Він пробачив, він знав, що немає щиріших людей на землі, аніж українці. Христос вірував у них, він знав, що люди зміняться.
Так і сталося: люди розкаялися за свою провину. У серцях воїнів заграло полум’я любові до неньки-України. Вони вражали в серце ворогів своєї рідної землі й одержали перемогу. Україна знову розквітла, наша мова калинова бриніла на вустах у кожної людини, у кожного патріота. Блакитне небо ніби посміхалось золотим степам.